31 Сучасна світова філософія

Основні поняття і проблеми. Соціально-економічні умови формування філософії XX ст. Основні філософські напрями XX століття: антропологічно-ірраціоналістична філософія, сцієнтистсько-раціоналістична й релігійна філософія. Фрейдизм і неофрейдизм. Екзистенціалізм. Герменевтика. Неопозитивізм. Структуралізм. Неотомізм. Персоналізм.

У другій половині XX ст. людство перейшло на новий етап свого історичного розвитку, який характеризувався подальшим зростанням виробництва, нарощуванням темпу його руху, ускладненням суспільного життя і загостренням соціальних протиріч, зміною становища людини в світі, її участі і ролі в історичному процесі. Разом із змінами в соціально-економічному і духовно-культурному житті людства відбулися значні зміни в змісті і характері філософствування, діапазон якого значно розширився порівнянно з минулим: волюнтаристи та індетерміністи, раціоналісти та ірраціоналісти, об'єктивісти і суб'єктивісти, сцієнтисти і антисцієнтисти тощо, — всі вони разом стають своєрідним дзеркалом того, чим стурбоване людство і які думки панують в головах людей. Одні філософи у пошуках відповідей на питання, які поставило життя, звернулись до філософської спадщини, філософської класики минулого, намагаючись "прочитати" її у відповідності до вимог історичного моменту, тому відбулось повернення до І.Канта і виникли неокантіанські школи — Марбургська і Фрайбургсь-ка, найбільш відомі їх представники Герман Коген (1842-1918), Пауль На-торп (1854-1924), Ернст Кассірір (1874-1945), Генріх Ріккерт (1863-1936) та інші. До Гегеля повернулись у формі неогегельянства: Герберт Бредлі (1846-1924), Бенедетто Кроче (1866-1952), Артур Ліберт (1878- 1946), Ріхард Кронер (1884-1974), Жан Валь (1902-1969), Жан Іпполіт (1907-1968). Дехто, скоректувавши деякі положення К.Маркса, особливо про класи і класову боротьбу, революцію і державу диктатури пролетаріату, намагався з'єднати марксизм з своїми міркуваннями про людину, її поневолення і самовивільнення, страждання і щастя. Такий напрямок у західній філософії відомий під назвою неомарксизму, а представляє його, в основному, Франкфуртська філософсько-соціологічна школа (Г.Маркузе, Т.Адорно,Ю.Хаберманс та ін.). Під впливом марксизму побудував своє вчення і неофрей-дист Е.Фромм (1900—1980). Філософи релігійної орієнтації модернізували вчення середньовічного філософа Фоми Аквінського, і воно одержало назву неотомізму. Найбільш характерним для всіх філософських шкіл — і тих, які представляють модернізовані філософські напрямки минулого, і тих, які грунтують на переважно нових засадах, є орієнтація на людську індивідуальність, на суб'єктивний фактор життєдіяльності і функціонування суспільства. Це стосується, насамперед, філософської антропології, фрейдизму, екзистенціона-лізму, герменевтики, неопозитивізму, феноменалізму, персоналізму, неотомізму тощо. Загальним для них є насамперед те, що всі вони виявляють стурбованість положенням і становищем людини, її долею в майбутньому, наростанням кризових явищ у суспільстві і, в першу чергу, кризою духовної культури, процесами відчуження людини від природи, від інших людей і від самої себе. Але кожний напрямок у сучасній філософії, кожна з філософських шкіл намагалась і намагається вирішувати все по-своєму, виходячи з своїх світоглядних засад і методології, соціальної орієнтації і філософської традиції, етнічної приналежності і власної позиції. Із усього розмаїття цих напрямків і шкіл можна виділити три основні групи: антропологічно-ірраціоналістичну філософію, сцієнтистсько-раціоналістичну і релігійну філософію. їх і розглянемо.
Антропологічно-ірраціоналістична філософія Фрейдизм і неофрейдизм. Родоначальником фрейдизму - ірраціоналістич-ної філософії, яка одержала назву психоаналізу, став австрійський лікар і психолог Зігмунд Фрейд (1856—1939). Почавши свою кар'єру лікарем-прак-тиком, він дійшов висновку, що в людини, крім свідомості, є величезний масив несвідомого, змістом якого є витіснені із свідомості думки, наміри, бажання, а також установив феномен цензури в психіці людини, яка перешкоджає проникненню витісненого в свідомість. Енергія потягів, нормальні виходи якої блоковані, знаходить обхідні шляхи, набираючи патологічних форм різних неврозів, які є результатом ослаблення або прориву в захисних діях нашого свідомого "Я" і проникнення в свідомість витіснених бажань, помислів і прагнень. Розкриваючи механізми сну, Фрейд показав, що сни — неврози нормальної людини і виконують насамперед захисні функції. Новим етапом у теорії Ф^еща стала теорія сексуальності, якою він намагався пояснити стадії і механізми розвитку людини та її культури. Першим актом історії оголошується злочин на сексуальному ґрунті в формі вбивства батька його синами-суперниками, або вбивство лідера первісної орди сексуальними конкурентами. В силу закону амбівалентності, за цим наступає почуття вини і каяття, що і є початком і умовою соціалізації й культури. "Наша культура, — писав 3.Фрейд, — взагалі побудована на придушенні пристрастей. Кожна людина поступилась частиною свого набутку, своєї влади, агресивних і мстивих схильностей; із цих вкладів виросли матеріальні і духовні блага загальної культури. До цієї відмови окремих індивідуумів спонукали, окрім життєвих потреб, і родові почуття, що випливали з еротики" '.

Фрейд вважав, що первісна людина повністю задовольняла свої інстинкти, в тому числі і збочені, і не здатна була до творення культури, до трансформації сексуальної енергії в несексуальну шляхом сублімації, до переводу соціально неприйнятного в соціально прийнятне. Чим більше людина придушує свої первинні лібідіозні імпульси і сублімує їх енергію, тим стає більш культурною і мудрішою, але в певному відношенні і менш щасливою, ніж первісна людина і набагато більше схильною до неврозів. Сексуальність як інстинкт, що в своєму розвитку проходить певні етапи, є основною з'єднуючою ланкою між психічною і семантичною сферами, а також основним чинником психодинаміки. В подальшому Фрейд ускладнює свою теорію, вводячи поняття "Воно", "Я" і "Зверх-Я", під якими розумів інстинктивне, свідомість індивіда і раціонально-нормативне, вироблене суспільством і засвоюване в процесі виховання і життєдіяльності. Відношення "Я" і "Воно" (свідомого та інстинктивного) Фрейд порівнював з вершником, який повинен управляти істотою, набагато сильнішою за нього. Але для "Я" небезпечним є і "Зверх-Я", оскільки воно встановлює рамки і обмежує свободу або ж породжує дух натовпу, психічний мазохізм, намагання розчинитись у натовпі, стати причетним до ідеї, принципу, які персоніфікує лідер-пара-ноїк. Суспільне середовище є жорсткою реальністю, яка за допомогою вимог, заборон, законів, правил, традицій протистоїть незагнузданому сексуальному інстинкту, що визнає тільки принцип задоволення, а це несумісно з будь-яким обмеженням і несвободою. До дій же людину спонукає не задоволення, а відчуття незадоволеності, яке посилює енергетику людини, у той час як задоволення є її послабленням. У подальшому Фрейд включає в свою теорію також і поняття інстинкту самозбереження, який є потягом до смерті, інстинктом руйнування, обидва співвідносяться між собою як любов і ненависть. Звівши своє вчення про потяги до вічної боротьби двох світових сил - Ероса і Танатоса, тобто потягу до життя і до смерті, Фрейд міфологізу-вав його і взагалі користувався міфологією, особливо тією, що підтверджувала його теорію, зокрема відомими міфами про Едіпа, Кроноса, пожираючого своїх дітей, про кастрацію і убивство Кроноса Зевсом, якого мати в дитинстві врятувала, сховавши тимчасово в своєму череві (повернення в материнське лоно) тощо. Всі характеристики раю, починаючи з міфів, за Фрейдом, — це характеристики материнської утроби і життя в ній, пам'ять про минуле кожної людини. Правда, ворота раю охороняє суровий вартовий — жах народження, який не дає пам'яті прокинутись до кінця і примушує втілювати тягу до материнського лона в різні заміщуючі образи і символи. Все це, наряду з комплексом Едіпа, принципом задоволення і незадоволення, інстинктом народження і смерті, служить З.Фрейду основою для пояснення феноменів релігії, моралі і мистецтва.
Вчення 3.Фрейда — це ірраціоналізм у поєднанні з біологізмом і природничо-науковим емпіризмом. Фрейд не розкрив сутності людини, причин і механізмів її соціалізації, виникнення і формування свідомості та її форм. Перебільшивши роль несвідомого і відвівши свідомості другорядну роль своєрідного коментатора психічних процесів, Фрейд фактично вилучив її з творчо-активної перебудови людиною свого середовища і власного я. Не випадково з деякими його положеннями не погодилися його учні і послідовники, а з часом вчення Фрейда розпалось на декілька ворогуючих один з одним напрямків і шкіл. Основними пунктами розходжень стали вчення про особливу психічну енергію (лібідо), про природу несвідомого, про роль біологічних і соціальних компонентів у формуванні особистості. Зокрема, А.Адлер виступив із запереченням домінуючої ролі сексуальних потягів в розвитку особистості, висунувши замість них прагнення до самоутвердження і волю до влади. Залишаючись на позиціях близького до фрейдівського біологізму, він висловив ряд положень про роль соціально-культурних факторів у формуванні особистості і про включеність індивідів у систему суспільних відносин, в подальшому використаних неофрейдизмом, зокрема, Е.Фроммом. Інший учень Фрейда, К.Юнг, розширив фрейдівське поняття лібідо (енергія сексуального потягу) до психічної енергії як такої — основи психічної реальності, не прив'язаної до соматичної сфери і близької до "життєвої сили" А.Бергсона. К.Юнг розходиться з Фрейдом у питаннях про неврози, сновидіння та їх символік. На противагу Фрейду головну увагу Юнг приділяє не витісненому, а несвідомому за своєю Природою, яке ніколи не було усвідомлене, що вилилося в нього у вчення про архетипи — колективне несвідоме, яке виступає як відкладення в душі всієї сукупності досвіду попередників. Так звані соціальні течії у фрейдизмі представлені нині, головним чином, неофрейдизмом, який намагається в своїй теорії використовувати такі поняття як "страх", "відчуження", "втеча від свободи", які кореняться в специфіці людського існування. Основна психічна потреба, за Е.Фроммом, встановити систему ставлення до світу і суспільства. Визнання двоїстої біосоціальної суті людини примушує Фромма соціалізувати психоаналіз, зблизити Фрейда з Марксом, критикувати капіталізм як суспільство "відчуження", яке деперсоналізує людину і деформує її психіку.

Протиріччя і смислова неузгодженість деяких положень фрейдизму не завадили його широкому розповсюдженню і застосуванню, подальшій розробці як у психіатрії, так і в філософії, і навіть у художній творчості. Деякі з положень фрейдизму знайшли своє переломлення в філософії екзистенціалізму, герменевтиці, католицькій філософії так званої нової віденської школи, а сюрреалізм як напрямок у мистецтві XX ст. в якості основних сюжетів використовує сновидіння, сомнамбулізм і різні патологічні стани психіки людини.

Екзистенціалізм, або філософія існування (від пізньолатинського ех5І$Іеп5І$ — існування) своїм далеким попередником має датського філософа Серена К'єркегора (1813—1855), який виступив проти об'єктивного ідеалізму Гегеля, його раціоналізму і логізмузазначаючи, шо людське життя непередбачуване і абсурдне, неповториме і хитке, а людина перебуває у повній ізоляції і страху і врятувати її може тільки стрибок у релігійну віру. Ідеї С.К'єркегора отримали розвиток тільки напередодні першої світової війни — в Росії (Бердяєв, Шес-тов), а після неї — в Німеччині (Хайдеггер, Ясперс, Бубер). Новий етап у становленні екзистенціалізму почався в період другої світової війни і в післявоєнні роки і пов'язаний насамперед з Францією (Камю, Сартр, Мерло-Понті та ін.), а також Італією (Е.Кастеллі, НАбабаньяно, Е.Пачі), Іспанією (Ортега-і-Гас-сет). У США ідеї екзистенціалізму популяризують УЛоурі, У.Баррет, Дж.Еді та інші. Послідовники екзистенціалізму з'являються в Латинській Америці, в Японії, арабських країнах і Екваторіальній Африці.

Екзистенціалізм виражає умонастрої людини XX ст., яка втратила віру в розум і здоровий глузд, в науково-технічний прогрес і соціальну справедливість, в реальний гуманізм і можливість самореалізуватись і самоутвердитись. Отже, людина вимушена довіряти лише сама собі і черпати стимули і сили тільки в собі, а сенс свого життя осягнути тільки перед обличчям смерті, а не перед вічним і безкінечним — богом, природою або історією. Як екзистенція людина не може визначитись через загальне, раціонально-нормативне і обов'язкове і відкривається екзистенція людині тільки в момент свого здійснення, тому вона скоріше не "є", не "існує", а представляє те, що може бути і повинно бути. Буття, відповідно до екзистенціалізму, є ні емпірична реальність, що дана нам в зовнішньому сприйнятті, ні та система визначень і зв'язків, які осягає наука і конструює мислення, ні світ сутностей як таких, розкриваючи які досягається подолання протилежності суб'єкта і об'єкта, а якась першопочаткова безпосередня нерозчленована їх цілісність. Отже, буття осягається тільки через переживання суб'єктом свого "буття в світі", через існування або "екзистенцію", яка в атеїстичному варіанті вчення (Хайдеггер, Сартр, Камю) спрямована в "ніщо", і усвідомлює свою кінцевість. Такі модуси екзистенції як страх, піклування, тривожність, совість, рішучість тощо, суть різні способи зштовхування з "ніщо", визначаються через смерть. Страх перед смертю для людини і є способом її "буття — в — світі", в який вона "закинута" і хоче приналежати до певного народу, етносу, прошарку, почуваючи себе чужою і невлаштованою, самотньою і нещасною. Колектив, за екзистенціалізмом, є лише засіб, що заперечує можливість існування індивідів, які входять в нього, самоціллю ж є індивід. Суспільство, забезпечуючи людину матеріальними благами, створюючи умови для духовного розвитку, гарантуючи права і захист, надаючи економічну, політичну тощо свободу, відбирає в неї екзистенціальну свободу, свободу "для", яка знаходиться по ту сторону соціального життя, де індивіди зштовхуються не як виробники матеріальних благ і не як суб'єкти правових відношень, а як екзистенції. Свобода, за екзистенціалізмом, це сама екзистенція; екзистенція — це і є свобода. Свобода нічим зовнішнім не детермінується. За Хайдеггером свобода проявляється у виборі Я перед останньою можливістю свого буття — смертю, яка звільняє людину від влади всього сущого, тобто предметного і соціального світу. Тільки смерть, яка виражає найпотаємнішу суть людського існування, за Хайдеггером, може звільнити людину з-під влади мовчазного і чужого їй світу залежностей. В релігійному екзистенціалізмі вибір відбувається перед обличчям Бога. Світ предметів, за Бердяєвим, позбавлений духовності і свободи, яка не може бути детермінована ніяким буттям, а тільки творчістю: світ не закінчений, людина в своїй свободі продовжує придавати йому форму і новизну. Бути свободним - це великий тягар і велика відповідальність, — пише Сартр, — але "...людина осуджена бути свободною. Осуджена тому, що одного разу кинута в світ, відповідає за все, що робить"3, за те, що вона є, за всіх взагалі. Оскільки людина — "проект", то вона відповідальна за його реалізацію і повинна будь-що відвоювати саму себе, зберегти свою суб'єктивність, що є, по суті, проектом поглинання іншого; треба хотіти асимілювати іншого. Навіть в основі статевої любові лежить прагнення підкорити собі іншого і тим самим утвердити свою свободу, однак "повне поневолення каханої істоти вбиває любов люблячого" зауважує Сартр. Він рішуче заявляє: "Єдність з іншим фактично не здійснима. Вона не здійснима і юридично, тому що асиміляція буття — для себе і іншого всередині однієї й тієї ж трансцеденції з необхідністю спричинила б зникнення у іншого рис його іна-ковості"4. Дещо по-іншому вирішує проблему спілкування релігійний екзистенціаліст Марсель, який причиною роз'єднання індивідів вважає те, що за єдино можливе буття приймається предметно-речове буття, а не трансцеден-ція — особистісне. "Ти", діалог, справді людське відношення здійснюється перед обличчям бога, у вигляді трансцедентивного акту, за допомогою якого людина виходить за межі свого замкнутого, егоїстичного "Я" і здійснює "прорив до іншого". Цьому ж, насамперед, служить і любов, яку не можна пояснити з точки зору "здорового глузду" і розсудку, оскільки вона належить до "таїнства", як і екзистенція, не підлягає ні науковому пізнанню, ні філософському осмисленню. А.Камю взагалі вважає, що людина існує в царстві абсурду. "Почуття абсурду очікує нас на кожному розі, — пише він. — Це почуття невловиме в своїй скорботній наготі, в тьмяному світлі своєї атмосфери"5. Як представник атеїстичного екзистенціалізму А.Камю вбачає корені абсурду не в людині, і не в світі, а їх співіснуванні. "Родословна абсурдного світу сходить до злиденного існування", — пише він, — "...коли рветься ланцюг щоденних дій і серце марно шукає втрачену ланку, то тут немовби проступає перший знак абсурдності" 6. Абсурд — це хворобливий стан, під час якого людина постійно розривається між раціональним та ірраціональним, між властивою для людини потребою в іншій людині "і нерозумним мовчанням світу". "Ірраціональність, людська ностальгія і породжений їх зустріччю абсурд — ось три персонажа драми, яку необхідно простежити від початку до кінця з усією логікою, на яку здатна екзистенція" 7. Оскільки, крім людського розуму, немає абсурду, то він зникає тільки з смертю людини, і сенс він має тільки тоді, коли з ним не погоджуються. Жити, пише Камю, значить пробуджувати до життя абсурд, перебувати у безперервній конфронтації з прихованим у ньому мороком; бунт проти абсурду — це "є вимога прозорості... постійна данність людини самій собі. Це не прагнення, адже бунт позбавлений надій. Бунт є впевненість в переважаючій силі долі, але без покірливості, що звичайно її супроводжує" 8.
Отже, смертна людина живе в чужому її індивідуальності світі і повинна черпати сили і стимули тільки сама в собі, а смисл життя вона здатна осягти тільки перед обличчям смерті. Розраду ж вона може одержати або в вірі в бога, або в творчості, або ж вдатись до бунту, — так можна коротко підсумувати філософію екзистенціалізму, заслугою якої є вже те, що вона стала на захист людини, збереження її індивідуальності, самобутності, її права на самовиповнення, самореалізацію, самоутвердження. Ідеї і положення екзистенціалізму співзвучні з деякими іншими сучасними світовими філософіями, зокрема герменевтикою, феноменалізмом, філософською антропологією тощо.

Герменевтику взагалі вважають однією з новітніх форм екзистенціалізму, в першу чергу — його релігійного варіанту. Та і коріння герменевтики сягають у ранньохристиянську давнину, коли під герменевтикою розуміли мистецтво тлумачення Біблії і священних текстів. У новий час предметом герменевтики стали мова, тексти, смисли тощо. За герменевтикою основна колізія виникає між інтерпретатором і текстом, в якому інтерпретатор може побачити, лише те, що в ньому вже є в самому, або вивести людину, з якою спілкується, з "герметичного кола", в якому вони обертаються разом. Те, що людина знаходить в іншій, вона знаходить і в собі. Досліджуючи, ведучи "діалог", людина виявляє свою небайдужість, завдяки якій відбувається прорив "герметичного кола", прорив людини до людини, встановлення єдності в сфері інтерсуб'єктивного. Відновлення герменевтики в новий час пов'язують з прізвищами німецьких філософів Ф.Шлейермахе-ра і В.Дільтея, а також Г.Гадамера, П.Рікера, М.Ландмана, Е.Корета, А.Ло-реца та інших. їх пбява і діяльність пояснюється процесами наростаючої "атомізації" суспільного життя і дефіцитом спілкування, відсутністю взаєморозуміння між людьми і емоційного тепла.

Сцієнтично-раціоналістичні філософські школи

Неопозитивізм — раціоналістична філософія, один із сцієнтистських напрямків в сучасній філософії. Вона є спадкоємцем позитивізму, що виник у середині XIX ст. як своєрідна реакція, з одного боку, на громіздкі логічні конструкції гегелівської філософії і їх абстрактність, а з другого, на всю попередню і сучасну філософію матеріалізму, яка в онтології, гносеології і соціології виявила світоглядну і методологічну неспроможність, не упоралась з тими проблемами, які поставила перед філософією сучасність. Матеріалістична тенденція в філософії не зникає, а вироджується в її натуралістичну форму, що одержала назву вульгарного матеріалізму, який фактично розчинився в природознавстві, втрачаючи свій специфічний предмет, — свої специфічні функції, роль у суспільстві і життєдіяльності людини. Нова хвиля науково-технічного прогресу і успіхи науки обумовили зміщення інтересу філософів на наукову сферу, в першу чергу на "позитивні знання". Першим, хто сформулював положення "нової філософії", яку він фактично звів до коментатора науки і ілюстратора її положень, був французький філософ Огюст Конт (1798-1857). Він заявив, що вся попередня філософія спиралась на химерний, сумнівний, недостовірний матеріал, тому її положення, ідеї, висновки не мають ніякої ваги. Ідеї О.Конта співпали з ідеями англійських філософів Джона Мілля (1806-1873) і Герберта Спенсера (1820-1903), сформувались у філософський напрямок, який одержав назву позитивізму. Пройшовши етап емпі-ріокрицитизму наприкінці XIX — початку XX ст., позитивізм трансформувався в "третій позитивізм", або "неопозитивізм", який поступово розгалузився на логічний позитивізм, семантичний позитивізм, лінгвістичний позитивізм, лінгвістично-аналітичну філософію, постпозитивізм. Спільним для всіх їх те, що вони, відмовившись від традиційного для філософії предмета і специфіч-ноїдля неї світоглядної і методологічної функції, перейшли від філософського аналізу актуальної проблематики, в тому числі і наукової, до аналізу мови, окремих висловлювань людини, мовних структур, з яких і виводиться сутність світу і самої людини, критерії істинності і оцінок.

Як філософський напрямок, основним об'єктом інтересу якого була обрана мова, неопозитивізм інтенсивно розробляв різні її аспекти, особливо семантичний (від грецького — означаю), тому його історія тісно пов'язана з семантикою. Представники семантики А.Тарський, Р.Карнап, С.Чейз та інші вважали, що філософія повинна пояснювати явища життя виходячи із структури мови, від застосування і розуміння якої залежить смисл відображуваного і взаєморозуміння поміж людьми; нерозуміння, незлагода між людьми залежить від термінологічної неузгодженості. Люди надають словам певного значення, насправді ж вони лише символи, які самі по собі нічого не означають. Тому необхідно домовлятись, укладати конвенцію щодо трактування тих чи інших термінів, як, зокрема, в свій час було домовлено відносно математичних знаків. Питання ж про істинність чи помилковість висловлювань у кожній мовній системі є внутрішнім питанням. Будь-яких неузгодженостей, зіткнень ідей можна уникнути, необхідно лише відмовитись від слова, що викликало конфлікт чи незгоду (С.Чейз це назвав "тиранією слів"), тому важливо користуватись відповідними мовними структурами і термінами.